Онлай – майстерня мовних таємниць: «Плекатимеш мову – цвістимуть слова!» До Дня української мови та писемності

День української мови та писемності

Як заговорити українською

👉 Установіть українську мову на гаджетах.
👉 Говоріть українською в громадських місцях.
👉 Підпишіться на українськомовних блогерів або Telegram-канали.
👉 Одразу спілкуйтеся українською з незнайомими людьми й поступово переходьте на неї з друзями та близькими.
👉 Проходьте онлайн-курси з української мови або переглядайте пізнавальні відео на цю тему.
👉 Переходьте на українську в соцмережах.
👉 Заведіть власний словничок.
👉 Читайте книжки українською.
👉 Слухайте подкасти українською.
👉 Переглядайте фільми та серіали українською.

                                     

 

Літературна онлайн-вітальня: «З любов`ю до людей і Слова»

 

З любов`ю до людей і Слова

7 листопада 1936 р. народився відомий український письменник і поет-шістдесятник, актор, сценарист і кінорежисер МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ.
Його називають «чарівником слова», «степовим Сварогом», «вінграном», «зітканим з любові». Це все про Миколу Степановича Вінграновського. Він був багатогранною особистістю. Крім літературної творчості, поетичної і прозової, він добре відомий як кіноактор, кінорежисер і сценарист.

У1943 р. Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив Олександр Довженко і «коронував»на долю артиста, кінорежисера й поета – за влучним висловом І. Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу». Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського: довженківське розуміння творчості як торжества свободи та краси резонують у кожному слові поета.

Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких – «Берег надії», «Климко»та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. 

У 1989-1993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада – єдина з тих, що обіймав поет.
Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті»7 квітня 1961 р. 

Наступного року ця книжка вийшла в світ під назвою «Атомні прелюди»й стала одним з найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі рясні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. 

Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років.

Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії»(1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі»(1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.

1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і предметна реальність світу, химерія і казка, добра витівка і гумор, а головне – затамована жура.

Поема «Гайавата»свідомо зорієнтована своєю ритмікоінтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, стачами і нестачами подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим.

Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років).

 Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. 

Сюжети прозових творі мають дуже відносну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. 

Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі»(1986) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка»(1971) відображає моральне становлення особистості, «Сіроманець»(1977) – конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні»(1983) – безпричинність справжньої доброти.



Вінграновський помер 27 травня 2004 року в Києвi. Зараз він похований в Києві на Байковому кладовищі.

Блакитно на душі… забув, коли мовчав…

Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся – кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…