«Людина – університет своєї епохи»
3 грудня 2022 року виповнюється 300 років з дня народження Григорія Сковороди – видатного українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, педагога.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ-містик, богослов, поет, поліглот, педагог, він зробив значний вклад в східнослов'янську культуру. Автор байок, пісень, ряду філософських творів, серед яких «Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Убогий жайворонок».
Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це «щось» - яке воно?
Сковорода був мандрівний філософ, напевно скаже більшість. Він ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію.
Яку філософію? «Філософію серця», - скажемо ми. І взагалі він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав «студентом богословія». Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими, інколи посвяченими ним у глибину цих знань, як товариш усього його життя Ковалінський, а інколи - ні, як якийсь черговий губернатор, що прагнув мати розмову зі Сковородою, розчувши поголос про його мудрість.
Тобто Сковорода був не тривіальним, особливо як на той час. Не такий, як всі. І ось це «не такий, як всі» мабуть і є головним маркером сприйняття Сковороди більшістю українців. З академічними знаннями, але без академічних зобов’язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв’язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи «собі на умі».
Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Філософ Мирослав Попович писав, що у сковородинівські часи у старій Україні було, так би мовити, три мовних рівні. Високою мовою була «словенороська» або церковнослов’янська або книжна староукраїнська мова, як ми частіше говоримо зараз. Це була мова богослужінь, церковних та, поруч з латиною, наукових книг. Однак була ще мова канцелярій, яка мала велику кількість вкраплень із живої народної мови і яку академік Попович називає «вже не словенороською, а «простою мовою»: цією мовою писали «і це була якщо не «висока», то «середня» мова». Повсякденна ж народна мова належала до «низької», некодифікованої та ненормованої стихії».
Саме «простою мовою», як зазначає М.Попович, писав Сковорода, інколи сам називаючи свою мову «малоросійською». А там, «де діяла напівнормалізована «проста мова», водночас здійснювалося і мовно-культурне самовизначення українців як спільноти, відмінної від усіх інших, у тому числі і від росіян».
У цьому «мовно-культурному самовизначенні» взяв активну участь і Сковорода, густо пересипаючи книжну мову своїх творів живою народною мовою українців, яка тоді ще не стала мовою високої літератури та науки з причин цілком об’єктивних, але свій шлях до цього вже невблаганно торувала. До речі, як зауважує професор Леонід Ушкалов, спираючись на свідчення Федора Луб‘яновського та Михайла Ковалінського, у побуті філософ «говорив по-українському».
Звісно, Сковорода не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був. І хоч він побував у обох імперських столицях - москві та петербурзі, у молодості декілька років подорожував країнами Європи, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. «Кружляння» між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас бароковою пластикою зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам’ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ та ще досі переймалася окультуренням російської імперії.
Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, інтимну, справжню землю? Чи може мав якийсь пієтет до великороського «отечества»?
Очевидно, що Сковорода міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при царському дворі співати чи філософувати або, з огляду на великі таланти, згодом стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Як свідчив Ковалінський, щоб він лишився «при них» хотіли і намісник Троїцько-Сергієвої Лаври «многоучений Кирило», і Єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який прагнув, аби Сковорода «прийняв монашеський стан, обіцяючи довести його швидко до сану високого духовенства», і харківський губернатор Щербінін, і настоятель Китаївської пустині Іустин та й багато інших.
Сковорода, унаслідок пізнішого осмислення його спадщини та житєвого шляху, поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX ст Кулішем, почасти Шевченком (і не тільки ними), а у ХХ ст та у наш час практично усіма класиками української літератури та філософії, ось цей «чин свободи» Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців.
Дивовижно, але інший великий український філософ - Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: «Філософія Григорія Сковороди - це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя». І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності.
Однак у своєму невігластві їм не дано пізнати: Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним.
