Презентація постаті: «Письменник української діаспори»

 до 120-річчя від дня нар. І.Багряного

Іван Багряний (1906-1963)

(справжнє прізвище Лозов’ягін Іван Павлович) — український письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч, основоположник «табірної прози» в українській літературі, один із засновників Української революційно-демократичної партії, віце-президент Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, представник третьої (політичної) хвилі еміграції.

Народився діяч 2 жовтня 1906 року в місті Охтирка Харківської губернії.  Закінчив Краснопільську художньо-промислово-керамічну профшколу. У молоді роки вчителював (викладав малювання). Працював на шахтах Донеччини, у різних газетах, Охтирському дитячому містечку, писав вірші.  Деякий час навчався на фотокіновідділенні живописного факультету Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальні труднощі та політичну неблагонадійність.

    /Будинок, у якому жив Багряний в Охтирці/                    

Наприкінці 1920-х рр. вступив до Майстерні революційного слова (МАРС), який перебував в опозиції до радянської влади. Його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Написану ним поему «Ave Maria» (1929) заборонила цензура, історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації».  

У 1932 р. І. Багряного заарештували й засудили на три роки заслання на Далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки). Після повернення був заарештований вдруге (1938р.) за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Згодом пережите описав у романах «Тигролови» (1943) і «Сад Гетсиманський» (1950), якими започаткував в історії української літератури «табірну прозу».

Під час  Другої світової війни переїхав у Галичину, приєднався до українського підпілля, працював обласним референтом пропаганди у Головному осередку пропаганди Організації Українських Націоналістів (ГОП ОУН), взяв участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле». 

В 1945-му році емігрував до Західної Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Брав активну участь в українському житті в епоху ДіПі. Головна мета діяльності в німецький період — відновлення незалежності України. Був одним із творців, лідером та ідеологом Української революційно-демократичної партії, яка наприкінці 1940 – на початку 1960-х рр. була однією із найчисельніших партій української еміграції. Брав активну участь у діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Видавав газету «Українські вісті» (м. Новий Ульм), написав публіцистичні статті (понад 200). Видавав свої художні твори, зокрема й іноземними мовами. Планував писати кіносценарії для Голівуду. З діловими візитами відвідував США, Канаду, Англію.

 

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури. На надгробній плиті викарбувано слова із поеми «Золотий бумеранг»: «Ми є. Були. І будем ми / Й Вітчизна наша з нами».