Хроніки української мови: "Доля мови - доля народу"

 

Доля мови - доля народу

Як боролися з українською мовою.

 Хроніка заборон за 400 років

Українську мову обмежували, забороняли і відміняли протягом останніх чотирьох сторіч. Офіційно - циркулярами, указами, законами, анафемами тощо.

Пропонуємо згадати, скільки разів за останні 400 років намагалися обмежити вживання української.

З історії заборон української мови

1622 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.

Духовна сторінка: "Йосиф Сліпий. Подвиг в ім’я Бога.

Йосиф Сліпий.  Подвиг в ім’я Бога

17 лютого цього року відзначаємо 131-літні уродини видатного діяча Української Греко-Католицької Церкви, Патріарха Йосифа Сліпого. Під його проводом УГКЦ пережила найтяжчі роки переслідувань і зберегла свою структуру та ідентичність в Україні та в країнах розселення українців.

      Патріарх Йосиф Сліпий - український церковний діяч, єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал католицької церкви; з 1 листопада 1944 року — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року — Верховний Архиєпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

1892    (17 лютого) Йосиф Коберницький Дичковський Сліпий народився в с. Заздрість, Теребовлянського повіту на Тернопільщині в багатодітній родині (восьмеро дітей). Батько Іван Коберницький Сліпий, мати Анастасія Дичковська. Сліпий – псевдонім діда, який перейшов на сина, а потім і на внука.

День ЄДНАННЯ

 

Єднаймося заради УКРАЇНИ

Єднаймося, українці,

Бо в Єдності сила,

Щоб ніяка біда в світі

Нас не надломила.

Щоб коріння українське

Проростало глибше,

І щоб ворог дальній й близький

Боявся ще більше.

Єднаймося браття й сестри,

Тільки разом зможем

Наш не легкий Хрест донести,

Поможи нам, Боже!

Ми, українці, різні за віком, за статтю, професією, освітою, релігією і живемо у різних місцях. Але всі ми відчуваємо багато спільного: ненависть до ворога, біль від наших втрат, вдячність нашим воїнам, любов до УКРАЇНИ. А ще нас всіх об`єднує віра в нашу майбутню ПЕРЕМОГУ.

Сьогодні Україна вдруге відзначає День Єднання. І на честь цього свята наша книгозбірня провела патріотичний флешмоб #Єднаймося_заради_України. Участь в флешмобі приймали як наші читачі і друзі, так і наші колеги.

Василь Королів-Старий - син великої надії

Василь Королів-Старий - це псевдонім українського письменника-казкаря Василя Костянтиновича Короліва. Відомий дитячий письменник А. Костецький зробив припущення, що додатком „Старий” В. Королів хотів підкреслити, „що він начебто такий-собі сивобородий дідусь, який малим онучатам розповідає всілякі химерні казочки”. Також можете прочитати оповідання "Хуха-моховинка" (для зручності в повноекранному режимі).

Прапрадід Короліва-Старого прийшов на Україну, як старшина шведської армії Карла XII. та був ранений під Полтавою відповідно дні свої провів на засланні, прадід був ігуменом Соловецького манастиря, а батько професором гімназії в Полтаві, а потім, як православний священик, парохом у Диканці, де 16 лютого 1879 р. народився Василь, є припущення, що він народився в селі Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині. Коли йому виповнилося 10 років пішов навчатися в духовну бурсу в Полтаві, де вчився з Симоном Петлюрою.

Перша в Україні книга — «Апостол» 15 лютого 1574-го

 

Перша в Україні книга — «Апостол»

 Івана Федорова

Друкар Іван Федорович 15 лютого 1574-го завершив роботу над першою надрукованою книгою на території України - "Апостолом". Протягом року працював над нею у львівській друкарні. У ній міститься церковнослов'янський переклад "Діянь і послань апостольських".

"Церковні начальники і вчителі через заздрість у багатьох єресях мене звинувачували. Хотіли благо на зло перетворити і Божу справу остаточно занапастити, як це властиво неосвіченим і нетямущим в науках людям. Вони мистецтву граматики не навчені і духовного розуму позбавлені. Заздрість і ненависть погнала нас від родичів наших і в інші країни невідомі переселила", - пише Іван Федоров у післямові до "Апостола" про роботу у Москві.

           

Працює там з 1563-го. Але духовенство спалює його цех. Тоді він разом із сином Іванком та другом Петром Мстиславцем їде до Вільно – столиці Великого князівства Литовського. Приймає їх король польський і великий князь литовський Сигізмунд Август. Наказує видати Івану та його сину по два злотих на власні потреби. Дозволяє працювати у його володіннях. Покровителем призначає литовського коронного гетьмана Григорія Ходкевича.

Разом із Петром Мстиславцем друкує Учительне Євангеліє. Використовує папір з філігранню. Вдосконалює верстат. Тоді ж знайомиться із гуманістом, філософом та друкарем Симоном Будним, діляться досвідом щодо друкарської справи. Будний гостро підтримує ідеї реформації, дотримується кальвіністських поглядів, працює над перекладом Нового Завіту з латини на церковнослов'янську книжку мову.
"Як самі мені повідомили друкарі, багато недавніх і невеликих помилок за старими книгами виправили, - пише Будний про діяльність Федорова у Ходкевича в передмові до свого Нового Завіту 1574 року. - Але старі маркіоновські, гомозіанські та інших єретиків викривлення не за московським зібранням книг правити. І замало для цього голів Івана Федорова та Петра Мстиславця. Зробили те, що могли. За це інші повинні бути вдячні. Але і це ще малий початок".

Іван Федоров служить особистим секретарем гетьмана. Друкує Часословець та Псалтир. Але конкурента побоюється католицьке духовенство, яке гарно заробляє на рукописних книгах. Воно тисне на Ходкевича, заважають працювати Федорову. Гетьман змушений закрити друкарню.
"Він звелів мені роботу припинити і мистецтвом рук наших знехтувати. В селі займатись землеробством розпорядився і так продовжити життя в цьому світі. Але це не пристало мені - плугом або посівом насіння життя своє коротати, бо є у мене замість плуга - мистецтво, знаряддя для роботи, а замість хлібного насіння я повинен духовні насіння по всесвіту сіяти і всім по порядку роздавати духовну цю їжу", – згадує Федоров у "Апостолі". Важко переживає цю звістку.

"І в самоті, коли я до себе повертався, багато раз я сльозами своє ложе напував, все це обдумуючи в серці своєму, як би не приховати в землі таланту, дарованого мені від Бога", - пригадує в Апостолі.

Та переконаний, що має й далі займатись друкарством, знаходить вихід. Вирішує покинути Заблудів і йде до Львова. Ходкевича згадує з щирою вдячністю і молиться за його сім'ю.

Основні дати

1563 – засновує власну друкарню у Москві за згодою царя Івана IV Грозного. Працює над виданням "Апостола", через декілька років його друкарня була знищена духовенством, змушений рятуватись втечею на землі Великого князівства Литовського.

1568 – на службі у Ходкевича видає "Учительне Євангеліє", згодом "Часословець та Псалтир".

1572 – переїжджає до Львова.

1574, 15 лютого – друком виходять Львівський "Апостол" та "Буквар" - перші в історії друковані книги на теренах України.

1578 – переїжджає до Острога де потрапляє під покровительство українського магната та великого мецената Костянтина-Василя Острозького. На кошти князя засновує нову друкарню.

1581 – на замовлення князя Острозького видає Острозьку Біблію – перше повне видання всіх книг святого письма церковнослов'янською мовою.

1580 – пориває з князем Острозьким і повертається до Львова, але відновити права на друкарню не вдається, вона переходить у власність Львівського Успенського братства. Пориває з книгодрукуванням та займається литтям гармат.

1583 – помер. Нині похований у храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Львові.

Година історичної памяті: «Соборність душ єднає Україну» До Дня Соборності України

 Соборність душ єднає Україну

22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагомістю події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки й Акт Злуки українських земель. 

105 років тому – 22 січня 1918 року – Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Цей факт руйнує твердження російської пропаганди, буцімто Української держави не існувало, її вигадали більшовики.

22 січня 1918 року вперше у XX столітті українці проголосили незалежність власної держави – Української Народної Республіки. 24 серпня 1991-го відбулося її відновлення.
Проголошення соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року – історичний акт об’єднання українських земель в одній державі, що увінчав соборницькі прагнення українців, розділених кордонами тогочасних імперій. На початку ХХ століття після падіння імперій українці об’єдналися у власній державі. Сьогодні, через трохи більше століття після проголошення Акта Злуки, ми обʼєднані у відстоюванні своєї незалежності і держави. А після перемоги над російським агресором Україна відновить свою соборність.

Термін «соборність» має кілька значень. Це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених певною нацією на суцільній території. І духовна консолідація всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Соборність – це також територіальна цілісність держави. Тому звільнення від російського окупанта українських земель є нашою спільною метою.

Соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності народу, які є фундаментом для побудови демократичної держави, запорукою виживання й існування нації.
Ідея соборності була й залишається базовою національною цінністю українців. А нині вона є передумовою успіху нашого спротиву зовнішній агресії. 
Сьогодні соборність для України означає деокупацію всіх територій, захоплених ворогом, відновлення єдності з Донеччиною, Луганщиною та Кримом.

Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього. Коли ми, люди з різних регіонів країни, разом працюємо, створюємо знакове й важливе, боремося з окупантами.

 

Радянська та російська пропаганди завжди нав’язували переконання, що українці діляться на «східняків»  і «западенців». Проте в сучасному спротиві російській агресії ми довели свою згуртованість і спільне прагнення жити у вільній державі, яка сама визначає своє майбутнє.

 

 Ця пропаганда зазнала краху.
Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків, зокрема, через використанням ними методів гібридної війни: невизнання своїх військ на території УНР, створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів.

 Але також – через періодичний брак згуртованості в діях, попри спільне бажання українців жити в обʼєднаній державі. Сьогодні Російська Федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю. Тож так важливо залишатися монолітними в боротьбі проти ворога.
Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність держави буде цілковито відновлена тільки після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом.

  

  Соборність – мета Перемоги.

Літературна сага (онлайн): «Людина – університет своєї епохи» До 300-річчя від дня нар. Григорія Сковороди

 

«Людина – університет своєї епохи»

3 грудня 2022 року виповнюється 300 років з дня народження Григорія Сковороди – видатного українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, педагога.



Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ-містик, богослов, поет, поліглот, педагог, він зробив значний вклад в східнослов'янську культуру. Автор байок, пісень, ряду філософських творів, серед яких «Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Убогий жайворонок».




Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це «щось» - яке воно?
Сковорода був мандрівний філософ, напевно скаже більшість. Він ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію.
Яку філософію? «Філософію серця», - скажемо ми. І взагалі він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав «студентом богословія». Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими, інколи посвяченими ним у глибину цих знань, як товариш усього його життя Ковалінський, а інколи - ні, як якийсь черговий губернатор, що прагнув мати розмову зі Сковородою, розчувши поголос про його мудрість.
Тобто Сковорода був не тривіальним, особливо як на той час. Не такий, як всі. І ось це «не такий, як всі» мабуть і є головним маркером сприйняття Сковороди більшістю українців. З академічними знаннями, але без академічних зобов’язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв’язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи «собі на умі».
Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Філософ Мирослав Попович писав, що у сковородинівські часи у старій Україні було, так би мовити, три мовних рівні. Високою мовою була «словенороська» або церковнослов’янська або книжна староукраїнська мова, як ми частіше говоримо зараз. Це була мова богослужінь, церковних та, поруч з латиною, наукових книг. Однак була ще мова канцелярій, яка мала велику кількість вкраплень із живої народної мови і яку академік Попович називає «вже не словенороською, а «простою мовою»: цією мовою писали «і це була якщо не «висока», то «середня» мова». Повсякденна ж народна мова належала до «низької», некодифікованої та ненормованої стихії».
Саме «простою мовою», як зазначає М.Попович, писав Сковорода, інколи сам називаючи свою мову «малоросійською». А там, «де діяла напівнормалізована «проста мова», водночас здійснювалося і мовно-культурне самовизначення українців як спільноти, відмінної від усіх інших, у тому числі і від росіян».
У цьому «мовно-культурному самовизначенні» взяв активну участь і Сковорода, густо пересипаючи книжну мову своїх творів живою народною мовою українців, яка тоді ще не стала мовою високої літератури та науки з причин цілком об’єктивних, але свій шлях до цього вже невблаганно торувала. До речі, як зауважує професор Леонід Ушкалов, спираючись на свідчення Федора Луб‘яновського та Михайла Ковалінського, у побуті філософ «говорив по-українському».
Звісно, Сковорода не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був. І хоч він побував у обох імперських столицях - москві та петербурзі, у молодості декілька років подорожував країнами Європи, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. «Кружляння» між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас бароковою пластикою зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам’ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ та ще досі переймалася окультуренням російської імперії.
Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, інтимну, справжню землю? Чи може мав якийсь пієтет до великороського «отечества»?
Очевидно, що Сковорода міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при царському дворі співати чи філософувати або, з огляду на великі таланти, згодом стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Як свідчив Ковалінський, щоб він лишився «при них» хотіли і намісник Троїцько-Сергієвої Лаври «многоучений Кирило», і Єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який прагнув, аби Сковорода «прийняв монашеський стан, обіцяючи довести його швидко до сану високого духовенства», і харківський губернатор Щербінін, і настоятель Китаївської пустині Іустин та й багато інших.
Сковорода, унаслідок пізнішого осмислення його спадщини та житєвого шляху, поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX ст Кулішем, почасти Шевченком (і не тільки ними), а у ХХ ст та у наш час практично усіма класиками української літератури та філософії, ось цей «чин свободи» Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців.
Дивовижно, але інший великий український філософ - Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: «Філософія Григорія Сковороди - це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя». І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності.
Однак у своєму невігластві їм не дано пізнати: Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним.

З Ювілеєм Вас, наш великий український Геніє!