четвер, 1 грудня 2022 р.

Літературна сага (онлайн): «Людина – університет своєї епохи» До 300-річчя від дня нар. Григорія Сковороди

 

«Людина – університет своєї епохи»





3 грудня 2022 року виповнюється 300 років з дня народження Григорія Сковороди – видатного українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, педагога.



Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ-містик, богослов, поет, поліглот, педагог, він зробив значний вклад в східнослов'янську культуру. Автор байок, пісень, ряду філософських творів, серед яких «Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Убогий жайворонок».




Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це «щось» - яке воно?
Сковорода був мандрівний філософ, напевно скаже більшість. Він ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію.
Яку філософію? «Філософію серця», - скажемо ми. І взагалі він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав «студентом богословія». Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими, інколи посвяченими ним у глибину цих знань, як товариш усього його життя Ковалінський, а інколи - ні, як якийсь черговий губернатор, що прагнув мати розмову зі Сковородою, розчувши поголос про його мудрість.
Тобто Сковорода був не тривіальним, особливо як на той час. Не такий, як всі. І ось це «не такий, як всі» мабуть і є головним маркером сприйняття Сковороди більшістю українців. З академічними знаннями, але без академічних зобов’язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв’язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи «собі на умі».
Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Філософ Мирослав Попович писав, що у сковородинівські часи у старій Україні було, так би мовити, три мовних рівні. Високою мовою була «словенороська» або церковнослов’янська або книжна староукраїнська мова, як ми частіше говоримо зараз. Це була мова богослужінь, церковних та, поруч з латиною, наукових книг. Однак була ще мова канцелярій, яка мала велику кількість вкраплень із живої народної мови і яку академік Попович називає «вже не словенороською, а «простою мовою»: цією мовою писали «і це була якщо не «висока», то «середня» мова». Повсякденна ж народна мова належала до «низької», некодифікованої та ненормованої стихії».
Саме «простою мовою», як зазначає М.Попович, писав Сковорода, інколи сам називаючи свою мову «малоросійською». А там, «де діяла напівнормалізована «проста мова», водночас здійснювалося і мовно-культурне самовизначення українців як спільноти, відмінної від усіх інших, у тому числі і від росіян».
У цьому «мовно-культурному самовизначенні» взяв активну участь і Сковорода, густо пересипаючи книжну мову своїх творів живою народною мовою українців, яка тоді ще не стала мовою високої літератури та науки з причин цілком об’єктивних, але свій шлях до цього вже невблаганно торувала. До речі, як зауважує професор Леонід Ушкалов, спираючись на свідчення Федора Луб‘яновського та Михайла Ковалінського, у побуті філософ «говорив по-українському».
Звісно, Сковорода не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був. І хоч він побував у обох імперських столицях - москві та петербурзі, у молодості декілька років подорожував країнами Європи, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. «Кружляння» між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас бароковою пластикою зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам’ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ та ще досі переймалася окультуренням російської імперії.
Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, інтимну, справжню землю? Чи може мав якийсь пієтет до великороського «отечества»?
Очевидно, що Сковорода міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при царському дворі співати чи філософувати або, з огляду на великі таланти, згодом стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Як свідчив Ковалінський, щоб він лишився «при них» хотіли і намісник Троїцько-Сергієвої Лаври «многоучений Кирило», і Єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який прагнув, аби Сковорода «прийняв монашеський стан, обіцяючи довести його швидко до сану високого духовенства», і харківський губернатор Щербінін, і настоятель Китаївської пустині Іустин та й багато інших.
Сковорода, унаслідок пізнішого осмислення його спадщини та житєвого шляху, поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX ст Кулішем, почасти Шевченком (і не тільки ними), а у ХХ ст та у наш час практично усіма класиками української літератури та філософії, ось цей «чин свободи» Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців.
Дивовижно, але інший великий український філософ - Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: «Філософія Григорія Сковороди - це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя». І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності.
Однак у своєму невігластві їм не дано пізнати: Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним.


З Ювілеєм Вас, наш великий український Геніє!

середу, 9 листопада 2022 р.

Онлай – майстерня мовних таємниць: «Плекатимеш мову – цвістимуть слова!» До Дня української мови та писемності

День української мови та писемності


Як заговорити українською

👉 Установіть українську мову на гаджетах.
👉 Говоріть українською в громадських місцях.
👉 Підпишіться на українськомовних блогерів або Telegram-канали.
👉 Одразу спілкуйтеся українською з незнайомими людьми й поступово переходьте на неї з друзями та близькими.
👉 Проходьте онлайн-курси з української мови або переглядайте пізнавальні відео на цю тему.
👉 Переходьте на українську в соцмережах.
👉 Заведіть власний словничок.
👉 Читайте книжки українською.
👉 Слухайте подкасти українською.
👉
 Переглядайте фільми та серіали українською.


                                     




























 

понеділок, 7 листопада 2022 р.

Літературна онлайн-вітальня: «З любов`ю до людей і Слова»

 

З любов`ю до людей і Слова



7 листопада 1936 р. народився відомий український письменник і поет-шістдесятник, актор, сценарист і кінорежисер МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ.
Його називають «чарівником слова», «степовим Сварогом», «вінграном», «зітканим з любові». Це все про Миколу Степановича Вінграновського. Він був багатогранною особистістю. Крім літературної творчості, поетичної і прозової, він добре відомий як кіноактор, кінорежисер і сценарист.


У1943 р. Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив Олександр Довженко і «коронував»на долю артиста, кінорежисера й поета – за влучним висловом І. Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу». Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського: довженківське розуміння творчості як торжества свободи та краси резонують у кожному слові поета.

Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких – «Берег надії», «Климко»та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. 



У 1989-1993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада – єдина з тих, що обіймав поет.
Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті»7 квітня 1961 р. 



Наступного року ця книжка вийшла в світ під назвою «Атомні прелюди»й стала одним з найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі рясні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. 


Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років.





Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії»(1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».




Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі»(1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.




1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і предметна реальність світу, химерія і казка, добра витівка і гумор, а головне – затамована жура.




Поема «Гайавата»свідомо зорієнтована своєю ритмікоінтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, стачами і нестачами подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим.





Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років).




 Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. 





Сюжети прозових творі мають дуже відносну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. 




Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі»(1986) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка»(1971) відображає моральне становлення особистості, «Сіроманець»(1977) – конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні»(1983) – безпричинність справжньої доброти.



Вінграновський помер 27 травня 2004 року в Києвi. Зараз він похований в Києві на Байковому кладовищі.


Блакитно на душі… забув, коли мовчав…

Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся – кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…