пʼятниця, 26 листопада 2021 р.

Великий голод.­ Вічний гріх...


Виставка-спомин
Великий голод.­ Вічний гріх...

27 листопада - День пам’яті жертв Голодомору.



 

Голодомор 1932-1933 років - геноцид українців, одна з найтрагічніших сторінок української історії, яка поглинула мільйони безневинних, - не підлягає забуттю…

Голод… Це страшне слово повертає нас у далекі 1932 – 1933 роки. Український народ у смутку і скорботі доземно схиляє голови, вшановуючи пам’ять мільйонів його жертв, засуджуючи творців цієї чорної сторінки в історії України.



Одне з безпосередніх свідчень голоду — смертні книги й статистичні картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах. Документи Централь­ного управління народногосподарського обліку при Держплані СРСР, з яких на­прикінці 1989 р. вперше знято гриф над секретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932— 1933 рр . Те, що при заготівлях 1929—1931 рр. вважалося перегином,— знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» — конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м'яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилен­ня хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для заготі­вельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штра­фування м'ясом колгоспів, «що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспіль­неної худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової поста­нови — страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запрова­дження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збір­нику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямо­вана на повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили — надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

У 1932-1933 роках , коли бракувало в Україні хліба, більшовицькавлада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився - 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставкиМоскві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас в ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого бокумирішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі спроби встановити кілька жертв голодомору за спогадами літніх людей, стають безуспішними, пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...


Немає коментарів:

Дописати коментар