Історичний набат: «Українські невільники ІІІ рейху»

 

11 квітня  відзначається Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів, який  був затверджений за  ініціативою ООН. Щороку в цей день українці разом з усім світом  вшановують пам’ять мільйонів безневинних людей, які пройшли через жахіття концентраційних таборів.

Концтабір "Stalag 360" на вулиці Білій у Рівному, Україна.

За час перебування нацистської Німеччини при владі (1933 – 1945) на території Третього Рейху й окупованих землях було створено більше 44 000 таборів та інших об’єктів позбавлення волі (включно з ґетто).

В противагу нормам Женевської конвенції «Про поводження з військовополоненими», підписаної 27 липня 1929 року, нацисти відразу провели чітке розмежування між полоненими з країн Західної та Східної Європи.

На Заході діяли переважно трудові концтабори, де німецькі промисловці використовували працю ув’язнених і полонених, а в Східній Європі, зокрема на території Польщі, знаходилися переважно табори смерті, призначені для ізоляції, масового знищення різних груп населення.

 У таборах смерті вбивство людей поставили на потік. Були табори, призначені для масових убивств євреїв і циган: Хелмно, Треблінка, Белжець, Собібор, Майданек та Освенцим.  У Німеччині такими таборами смерті були Бухенвальд, Дахау і Равенсбрюк (перший жіночий концентраційний табір). Для вбивств німці застосовували спочатку розстріли, пізніше — газові камери. Тіла спалювали у крематоріях.

«Кожному – своє» - напис на воротах концтабору «Бухенвальд».

 

 

Найбільшим нацистським концентраційним табором був - Бухенвальд, розташований за 6 миль від міста Ваймар в Тюринґії в центральній Німеччині, заснований гітлерівцями влітку 1937 року і  діяв до 1945 року. Через табір за 8 років його існування пройшло близько 250 тисяч людей різних національностей, з них понад 55 тисяч було закатовано.

Табори смерті на території України.

Під час окупації нацистською Німеччиною українських земель тисячі українців опинилися за колючим дротом  фабрик смерті, розташованих як на українській території, так і поза її межами.

Україна була одним із найбільших постачальників робочої сили до Німеччини. В січні-березні 1942 року почався масовий і примусовий вивіз українців. Фахівці підрахували, що з кінця 1941-го до початку 1944 року до Третього рейху з України було вивезено 2,4 млн наших людей. Переважно молодих і здорових; здебільшого дівчат, хоча були і неповнолітні хлопці. Українці працювали всюди: на приватних господарствах, заводах, у сільському господарстві. Від нелюдських умов праці, інфекцій, виснаження багато хто з них загинув . Після закінчення війни лише небагатьом вдалося влаштуватися на Заході. Тих, хто повернувся до рідного краю, чекали  випробування голодом і нестатками, моральне приниження або сталінські табори. В цих людях бачили «зрадників вітчизни». Радянський Союз, на відміну від інших держав, упродовж десятиліть не порушував перед Німеччиною питання виплат компенсацій жертвам примусової праці.