Літературна хвилина: "Митець, який захищав Україну"

 

Василь Стус

(06.01.1938 - 04.09.1985) - поет-шістдесятник, перекладач, прозаїк, літературознавць, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно). Його життя  було суцільною боротьбою за правду, волю, свободу та рідну неньку-Україну.

"Він не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений  не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики... У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм. Навіть зовнішністю своєю справляв, особливо на нових знайомих, враження незвичайности, обраности"- писав Іван Дзюба про В. Стуса.

Василь Стус.  Вірші. 

***

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

***

Яка любов! Минула ціла вічність,

як я любив. І марив день за днем,

що все пливе і пам'ять промине

розлуку, геть до титли й коми вивчену.

А знову йду в ту келію, між віт

журливої берези. Ждати буду

якісь незвідані чуття приблудні,

де цнота обертається на встид.

А там розлуки буде на обох,

а буде там і радості німої –

всіма грудьми відчути довгий борг

перед минулим з білим узголов'ям,

де ще струмує двійко чорних кіс

і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,

і двійко уст, од пристрасті захланних,

спроваджують зненацька під укіс

старої цноти. Під печаль і під

крило якоїсь грішниці святої,

що дарувала нам такі покої,

де спать не сором і любить – не встид,

де можна все забрати і віддати,

і серед ночі стратити межу

собі самому.

...В друга, в жінку, в матір

веде тебе за руку щедра й журна

твоя кохана.

***

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув блаженно:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

***

Б'ється серце, як пташа німе,

буде спогадами надити.

Мати сина виглядатиме,

а не діжде — буде плакати.

Будуть сипати сухі сніги,

будуть ще й дощі періщити,

посмурніють вірні вороги,

а зрадливі друзі — тішитись,

що одної голови нема

і не буде вже повіки-вік,

лиш затужить по тобі зима,

по бідасі чоловікові.

Скоро смерть мене в похід візьме,

і життя не буде надити.

Мати сина виглядатиме,

а не діжде — буде плакати.