Урок видатних особистостей: «Поет-шістдесятник Василь Симоненко»

 до 90-річчя від дня народження Василя Симоненка

(08.01.1935-13.12.1963)

Доля і творчість Василя Симоненка не може лишити байдужим нікого з тих, хто прочитав хоча б одну його поезію. Його ім’я справедливо пов’язують з цілою епохою в українській літературі та суспільній свідомості.

Я в світ прийшов не лише пити й їсти...

Я в світ прийшов не лише пити й їсти,

Скалити зуби на дурних дівчат

Та любоватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

 

З сім’ї селянської до грубості простої

В життя дороги стелються мені…

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

 

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

                                      В. Симоненко

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року на Полтавщині — в селі Біївці Лубенського району. Ріс хлопчик без батька. Виховували його мати Ганна Щербань  та дід Федір Трохимович, який обіймав посаду писаря сільської ради. Смерть дідуся глибоко вразила 14-річного Василя і закарбувалася в пам’яті на все життя. Спогад про діда Федора живе й нині у новелі поета «Дума про діда».

Хлопець змалку любив читати і мав велику жагу до знань. У 1952 році майбутній поет із золотою медаллю закінчив середню школу та вступив до Київського університету імені Т. Шевченка, щоб стати журналістом.

Отримавши у 1957 році  диплом, Симоненко переїхав до Черкас, де працював кореспондентом у газеті «Черкаська правда», а через деякий час — у виданнях «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета».

Симоненко писав за умов відносної лібералізації комуністичного режиму - у хрущовську "відлигу". Писав, але друкувати не поспішав. Перша його збірка "Тиша і грім» з'явилась лише у 1962 році,  за рік до смерті поета. Симоненко не став знаменитим за життя. У середині 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). 13 грудня 1963 року поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією від раку), похований у Черкасах. 

Якось він записав у щоденнику: "Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадобу до життя не маю. Десять років - для мене більш ніж достатньо". Після цих слів доля подарувала автору лише 5 місяців життя. У 1964 році вийшла його посмертна збірка "Земне тяжіння". Автора висунули на здобуття премії імені Шевченка за 1965 рік. Проте премію не дали. Того ж року за кордоном в журналі "Сучасність"  з'явились недруковані твори Василя Симоненка.  Поет опинився під забороною, набраний тираж розсипали у типографії.

Минуло  15 років офіційного забуття поета і лише у 1981 році  з'явилась книга вибраного "Лебеді материнства" з передмовою Олеся Гончара. У 1995 році поету посмертно присуджено премію України імені Т. Шевченка.